А очі такі добрі-добрі

66

Знаєте, от є журналісти, а є журналюги.

Журналісти чесно, об’єктивно (наскільки це взагалі можливо) і спокійно висвітлюють подію. Але варто відбутися якийсь трагедії (теракту, нещасного випадку тощо), як тут же вилазять журналюги.

Жахливо дратує, коли в телевізорі показують ридаючих родичів жертв, яким пхають під носа мікрофон, намагаючись випитати у них якусь інформацію.

«Що ви можете сказати з приводу загибелі вашого сина (дочки, дружини, чоловіка, брата, сестри)?» Я б відповіла тільки одне: «Іди на х#й!»

«Розкажіть, що ви відчуваєте?» Відчуваю, що хочу заїхати тебе твоїм же мікрофоном по морді.

«Як ви думаєте, він (вона, вони) страждали?» «Коли ви розмовляли з загиблим в останній раз?» «Ви знаєте, як це сталося?»

Ні, ну серйозно! Ви, панове журналюги, взагалі думаєте, коли задаєте такі питання? Яку відповідь ви хочете почути від убитого горем людини? Майте хоч краплю людяності і професійній совісті. Ваше завдання висвітлювати події, а не доводити родичів постраждалих до істерики. Через таких, як ви, люди терпіти не можуть журналістів як клас.