Дуже довгі стежки

270


У дитинстві кожен з нас, опинившись у лісі, з захватом крокував по лісовій стежці, що веде до ягідної галявині або до озера. Довжина стежки зазвичай була невелика.
Очень длинные тропинки
А тим часом на Землі існують стежки, які тягнуться через цілі континенти, а їх вік налічує не одне тисячоліття.
Розповісти про феномен трансконтинентальних стежок погодився відомий письменник, палеоэтнолог Володимир ДЕГТЯРЬОВ.
— Володимир Миколайович, що це за стежки довжиною в континент?
— На давніх сибірських картах, виконаних на шкірі невідомими, але вельми обізнаними картографами далекого минулого, промальовані шість стежок.
Це унікальне явище — стежка по величезних просторах Сибіру. Найголовніша з них в давнину називалася стежка Пыргу-Поргу (був такий велетень). Сьогодні вона носить назву стежка Чингісхана.
До речі, це дійсно стежка, по ній не проїдеш навіть на джипі. Починалася вона на узбережжі Балтійського моря, йшла через Перм на Сургут, потім знижувалася до сучасного Кемерова і повертала до Байкалу. Біля Байкалу стежка роздвоювалася. Одна гілка йшла на Читу і далі йшла по березі Амура до Тихого океану (шматок шкіри тут зіпсований). А друга гілка вивела подорожніх на південь, у бік Індії. Фахівці з Ханти-Мансійська (сибірські автохтонні жителі) впевнено говорять, що з цієї пішої стежці можна було пересуватися тільки з в’ючними оленями, пов’язаними в караван. Навіть собачі упряжки не могли пройти по ній.
— Куди вели інші стежки?
— Одні з них вели подорожніх від Байкалу на Південний Урал, інші йшли від Таймиру до Алтаю й далі на південь. В основному це були торгові стежки. Більш або менш сьогодні діє стежка Чингісхана, за якої місцеві жителі ходять у свої мисливські угіддя або в гості до родичів. У той же час потрібно розуміти, що подібні стежки прокладалися не один рік. І не одне століття. Якщо виходити з первісної назви головної стежки — стежка Пыргу-Поргу, то за вивіреною на фактах мансійській легендою «Велетень і красуня» прокладка стежки проходила п’ять тисяч років тому.
Втім, це не є точно встановленою датою. Томський дослідник сибірських старожитностей Микола Новгородов вважає, що стежки величезної протяжності прокладалися з допотопним дорогах, що існували ще до загибелі Гіперборейської цивілізації. Вчений особисто пройшов значну відстань по стежці Чингісхана і може відповідально заявити, що на деяких її ділянках явно видно залишки того, що на стародавньому слоговом мовою називається sacbe — тобто «вироблена, побудована дорога».
— Такі стежки існують тільки на території Євразії?
— Ні! В тій же Південній Америці вони прокладені від Мексики до південної межі Аргентини. Причому важливо зазначити, що прокладені дві паралельні дороги, кожна шириною дев’ять метрів. Одна проходить по передгір’ях Анд, а друга по рівнині. Вони з’єднані між собою через кожні тридцять кілометрів відмінними трасами, збереження яких могли б позаздрити сучасні дороги. Їх існування нині доводити не треба.
Очень длинные тропинки
Вони чудово видно з космосу, з орбітальних станцій. І неодноразово сфотографовані. Можна однозначно сказати, що дороги, а потім і стежки, прокладені по ним після Всесвітнього потопу, були нагальною необхідністю.
— Для чого?
— Єдиною відповіддю може бути версія, доведена фактами, — для торгівлі. Стежка, що йде від півострова Таймир до Алтаю, практично пряма як стріла. Але в Алтайських горах вона не закінчується і тягнеться по території сучасного Казахстану, вздовж річок Іртиш, Ішим, Тургай, Сирдар’я. Це караванна SAK МА — дорога «народжена», але не «вироблена», тобто просто вибита в грунті — як грунтовка на відміну від асфальтової. По ній купці нині загиблих держав Бактрія і Согдіана йшли на Алтай, там був торговий центр, де укладалися угоди. І угоди (за сучасним грошам) були досить великими. Сьогодні не знайдеш в музеях Кемерова, Іркутська, Чіти, Улан-Уде знаменитих намист, виготовлених із срібних монет арабського і бактрійського карбування.
Не знайдеш і сталевих кинджалів, за лез яких золотом нанесені найтонші написи на арабському або уйгурському мовами. Все це зникло відразу після революції 1917 року. Залишилися лише намиста із російських срібних монет XVIII—XIX століть. Але в ті часи в Сибірські землі південні купці везли дуже дорогі вироби з індійської сталі, чудову посуд з міді або бронзи, добротно прикрашені срібними насічками.
Везли фарби, тканини, про які часто згадується в казках сибірських народів, везли гроші. До речі, до цих пір по берегах Єнісею знаходять срібні чаші і тарілки, приписуються до грецького виробництва, згідно з малюнками на цих виробах. Але я вважаю, що ці знахідки дісталися нам від допотопної цивілізації, колись процвітала на берегах нинішнього Льодовитого океану.
— А що везли назад з Сибіру на Південь Азії і на Близький Схід?
— Насамперед — дорогі хутра соболя, рисі, росомахи, куниці, білки. Особливу цінність являв собою хутро бурого ведмедя. І вже зовсім незвичайну цінність мав хутро білого ведмедя. Відомо, що султан Аль-Маммун, завойовник Єгипту і грабіжник пірамід, в VIII столітті н. е. вражав всіх відвідувачів своєю «канапою» — величезної шкурою білого ведмедя, покладеній на підлозі. Шкура, за звичаєм, мала голову з розкритою пащею. Деякі відвідувачі падали в обморок…
Особливим попитом користувалася сибірська мідь. Тільки недавно стараннями того ж Миколи Новгородова стало відомо, що сибірська жовта мідь добувалася в районі півострова Таймир. Там до Всесвітнього потопу знаходився головний місто аріїв. Тут же були і мідні копальні. Коли в XVII столітті росіяни досягли своїх давніх земель, вони ще застали занедбані плавильні печі. І навіть бруски не тільки мідь, але й золота. До речі, золота тоді вистачало всім і в надлишку, а от жовтої міді ніде в світі не було.
Жовта мідь називалася тому, що в мідній породі містилося до 38% золота. Але виплавити його окремо від міді не виходило, так як крім золота в породі містилися незвичайні для того часу мінерали, які заважають процесу відділення міді від золота. Тому жовта мідь так славилася на півдні Азіатського континенту. Бо без всяких додаткових праць з цієї міді можна було карбувати досить дорогий і красивий посуд: чаші, глечики, страви.
— Як використовувалися інші стежки?
— По стежці від Байкалу до Пермі і далі — до Балтійського моря йшли чотири тисячі років тому ті, кого називають тепер скандами, або германцями. Це було повільне переселення народів. Це було вже не втеча від наслідків Всесвітнього потопу, а розраховане просування на озерні, хоч і болотисті, території Європи. А ось по стежці від Байкалу до Челябінська і далі йшли ті, кого тепер називають аркаимцами. І вони, і германці рухалися на Захід, ідучи від раптово і стократно умножившегося населення територій нинішньої Монголії і Уйгурського каганату (нинішній Синьцзян-Уйгурський автономний район Китаю).
Тоді ще і в помині не було моторошної і згубною пустелі Такла-Макан. А річка Тарім з притоками забезпечувала зростаюче населення прекрасною водою і незліченними багатствами тваринного світу — кабанами, птахами, джейранами і дикими кіньми. Автомобільне шосе від кордону Росії (від селища Кош-Агач), що йде строго на південь у бік міста Кашгар, колись теж було караванної стежкою. По ній індійські товари доставлялися в Сибір.
Цікаво, що жодна із зазначених на стародавніх картах стежок не вела в бік Китаю. У давнину звідти нічого було вивозити, а ввозити не було сенсу, оскільки дуже низькою була купівельна спроможність населення.
Весь сибірський ділянку Транссибірської залізниці проходить строго по колишній стежці Чингісхана (стежці велетня Пыргу-Поргу). Я досить терпляче посидів над трьома картами (карта радянських залізниць, карта родовищ корисних копалин і стародавня карта стежок). Ясно і явно видно, що стародавні шляхи з’єднували стародавні родовища срібла, золота і міді. Так що не тільки торговельні потреби явили до життя сибірські стежки, але і потреба у перекиданні руди.
За стародавніми джерелами, наприклад, відомо, що араби закуповували у Вірменії срібну руду, а переробляли її в Ашхабаді (в перекладі з стародавнього складового мови АСГАБАД — «сяюча майстерня, завод»). Точно так само мідну і золоту руду, видобуту в Алтайських горах, везли на приуральскую лінію міст класу Аркаїм. Ще три стежки проходять по безлюдних зараз місцям Путоранского плато, півночі Якутії і маловідомим домінуючим територій річок Колима, Индигирка, Олена. Там свої таємниці.

Джерело: http://inter-stat.org.ua/