Похмуріше хмари

398

Я не гот. Я не серійний вбивця. Я неулыбчив і завжди похмурий. У мене генетична схильність до депресії. Хвороба діагностована і лікується медикаментозно під наглядом лікарів. Найдивніше, що задовбали мене не стільки хвороба (їй мені вдається хоч якось протистояти), скільки «підтримка» оточуючих. Кожен допомагає, як вміє.

Позиція справжніх чоловіків, в тому числі і мого батька, у якого за спиною військове училище і роки невпинної служби на благо Вітчизни:

— Фігня ці всі депресії. Справжній мужик повинен сам це долати!
— А ось шрам у тебе від апендициту, — кажу. — Сам вирізав? Чи подолав, волю в кулак стиснув, а той сам і вийшов?
— Це різні речі взагалі, чо ти порівнюєш? — сплюнув, махнув рукою, образився.

Мама, бабусі, тітки, дядька:

— Ну що ти такий похмурий?! Адже всі живі-здорові, не голодуємо, радіти треба! Гріх це — сумувати та нудьгувати, коли все добре. Боженько, адже він все бачить, ти небеса не гневай.

Звичайно, загрози — якраз те, чого мені не вистачає для повного зцілення.

Ще радують доморощені психологи, які в кращому випадку книжонку по популярному психоаналізу перегорнули:

— Ну, давай, розповідай, як справи?
— Так добре все…
— Чого тоді такий похмурий? Може, сталося що?
— Та нормально все, серйозно.
— Може, в дитинстві тебе батьки били, ображали?
— Нормальний у мене дитинство було, ніхто мене не бив.
— Слухай, а може, ти заївся просто?

Ховаю обличчя в долонях.

Зрозумійте, люди: депресія — це така ж хвороба, як виразка або аритмія, тільки дисфункція не в шлунку або серце, а в мозку. Я не прошу жалості, не намагаюся покінчити з собою, а я плачу, тільки коли ріжу цибулю. Я веду здоровий спосіб життя і справляюся з покладеними на мене обов’язками. Для мене це в рази складніше, ніж для вас, так як я не бачу в цьому сенсу. Все, чого я хочу — лягти спати і не прокинутися наступного ранку. Я тримаюся на власному ослинном впертості і прошу вас тільки про одне: не лізьте мені в душу, все одно ви нічого не розумієте. Дайте мені спокійно пожити, а підтримку довірте фахівцям.