Поскорбили і забули

92

Не повірите, а мене задовбали некрологи. Ні, я не страждаю цинізмом, і навіть до «синдрому скорботного» ставлюся скоріше байдуже. Є, звичайно, принцип «про мертвих — добре або нічого». Але тільки він використовується найчастіше надмірно, та ще й в іншу сторону.

Ось, припустимо, прийшов час людині віЕкшн ти в інший світ. Природно, з цього приводу хто-небудь напише сумну мова, особливо якщо людина в якомусь колі відомий. Починаєш ти читати цей некролог — і раптово для себе з’ясовуєш, що, виявляється, покійний був справжніми Ісусом Христом, Альбертом Ейнштейном і Суперменом в одній особі! Обов’язково висловиться хтось із його прижиттєвих знайомих (у тексті він, правда, неодмінно стане кращим другом), обов’язково всі позитивні якості будуть згадані зі словом «най». Читаєш такі тексти — і мимоволі думаєш — невже людина жив настільки бідно, що про нього не можна сказати нічого хорошого з його реальному житті?

Не співати казкові дифірамби, не писати збірка легенд про нового Геракла в особі преставившегося, не робити з нього центр Всесвіту (яким чомусь за життя його ніхто й не вважав), а просто розповісти, про те, якою була людина, познайомити з хорошими справами, зробленими ним (нехай вони б і померкли на тлі вигаданих заслуг). Думаю, в житті навіть затятого нелюда можна знайти скільки-то хороших фактів з реальної біографії, що вже говорити про нормальну людину?

Найнеприємніше — так це те, що через кілька днів-тижнів про це забудуть, і «найкращим» стане вже хтось зовсім інший. Що, тепер заслуги нашого персонажа вже кудись зникли? Чому можна не бути такими лицемірами і просто розповісти, про те, що гарного дав вам факт існування поруч з вами цієї людини? Соромно, що буде несолідно? А складати всякі казки не соромно?