Слово мужика

172


Було це десь в середині нульових.
Я тільки перейшов працювати в нову телекомпанію і мій перший день роботи якраз припав на млявий корпоратив з нагоди дня Радянської армії.
Мене ніхто не знав, я нікого не знав, от, думаю, під час міжсобойчика і познайомимося.
За столом зібралася телекомпанія майже в повному складі: від асистентів і адміністраторів, до режисерів та операторів.
Почалися тости за армію, за чоловіків, жінок, які чекають чоловіків з армії, ну і все в такому ж дусі.
А, оскільки я ніколи в житті не пробував ніякого алкоголю, то все більше налягав на шашлики і томатний сік, але люди швидко помітили, що новий режисер зовсім не п’є і поцікавилися: – За кермом?
Настрій у мене був грайливий, тим більше в незнайомій компанії я не хотів видавати справжню причину моєї тверезості і я вирішив побавитися:
– Так, ви знаєте, сам в шоці, так іноді хочеться згадати молодість, випити, розслабитися, просто не передати словами.
Тим більше в такий день, а тим більше за знайомство.
Але тут така справа, коли я служив в армії і ось-ось вже збирався звільнятися першу партію, ми з друзями-дембелями роздобули самогону і звичайно ж після відбою, в автопарку влаштували прощальну п’янку, відзначали швидкий дембель.
Коротше, під ранок, нас зловив наш капітан – командир роти.
Лютий був мужик, але справедливий. Ми, звичайно ж розуміли, що сьогодні ж, замість дембеля, всі дружно підемо на місцеву гауптвахту і своїх матерів побачимо тільки після Нового року, місяця через три.
А капітан раптом і каже:
– Шкода мені вас, дурнів. Гаразд, давайте так – якщо кожен з вас тут і зараз дасть мені своє чоловіче слово, що більше ніколи в житті не вип’є нічого спиртного. Взагалі ніколи, взагалі ні краплі. Тоді я забуваю про вашу п’янці, а ви йдете в казарму спати і днями спокійно роз’їжджаєтеся по домівках. Вирішуйте.
Звичайно ж ми всі дали своє слово. Всі, крім одного.
І ось, минуло вже більше двадцяти років, як я не можу випити, навіть на весіллі, або в Новий рік. Тільки пробки нюхаю. Жахливо прикро, але поки тримаю слово. А куди дінешся? За мову адже мене ніхто не тягнув.
Публіка дуже здивувалася і після паузи вроздріб заговорила:
– Яке на хрін слово? Та пішов він! Подумаєш. Адже двадцять років минуло! Я б тільки дембельнулся і відразу б цьому капітанові надіслав фотку, як я бухають.
– Старий, ти серйозно? Забий! Тобі ж самому двадцять років все було. Подумаєш, слово дав, мало хто кому які слова давав, тим більше з такого серйозного приводу. Так капітанові цього на твої обіцянки давно начхати. Він і забув вже сто разів. Півжиття пройшло. Я, як юрист кажу – він скористався вашою тупиковою ситуацією і уклав кабальну угоду. Тим більше на словах. Так що, давай, випий і забудь.
Я заперечив, що це був наш свідомий вибір, адже той, один, який капітану не став нічого обіцяти, наступного ж дня сів на губу і дійсно застряг ще на два місяці.
Хтось сказав:
– Треба відшукати цього капітана, поговорити з ним по душах, може він піде назустріч і дозволить забрати твоє слово. Не звір же. Адже двадцять років теж не мало. Повинен погодитися. А?
– А всі інші як? Теж бухати кинули?
– Та звідки ж мені знати? Кожен говорив за себе особисто.
– Так, біда. Прикро в двадцять років так відрізати собі шляхи до відступу. А тепер навіть келих дорогого вина не випити. Але робити нічого, обіцянка є обіцянка. Не дай боже так потрапити…
З тих пір пройшло багато років. Сміх – сміхом, але в той день я відразу зрозумів і сто разів надалі переконувався, що з усього того народу в тій телекомпанії, я міг довіряти лише тим, хто радив знайти капітана, або сумував з приводу дорогого вина, а от на тих, хто радив плюнути і забути про клятвах, я ніколи не міг покластися.
І не тільки я…