З життя одноклітинних

433

Заздрю амебам. Лежи собі в теплій водичці, воруши ложноножками: припливло пожерти — пожер, закортіло відлити — відлив, а якщо раптом хтось понад вирішив тебе вапна, продезінфікувавши розчин, — ну, значить, така доля, що поробиш… Нічого не задовбує, все чудово.

На жаль, у людей життя складніше.

Хтось зустрів свою любов, але любов виявилася зі своїми тарганами, і тепер у нього проблема: і піти не можна, і залишитися важко. Амебі таке було б незрозуміло: пече — відсунься!

У кого-то дилема: сидіти з дитиною вдома, то спробувати кудись поїхати. Спробували невдало вийшло, краще б вдома сиділи. Але хоч спробували, замість того щоб потім сидіти і шкодувати про втрачену можливість. Не те що амеба, яка де народилася — там і помре.

Хтось задолбался бути прив’язаним до маршрутами та розкладом руху громадського транспорту, купив собі машину. Одні проблеми вирішилися — але з’явилися інші: це нормально, життя завжди так влаштована. Однак нові проблеми задалбывают менше, повернути «як було» бажання у людини немає. Ну, тут взагалі сам собі винен, воістину. Ні б лежати, ворушити ложноножками, куди понесе туди понесе…

Ще у кого-то проблема з дітьми: і хочеться, і заважають. Тепер мучиться, бідолаха. З амебами-то простіше: або ти — це ти, або поділився, і ті, що вийшли, — вже не ти. Так сказати, або живи сам, або жертвуй собою.

Так що амеби все правильно думають: їм заздрять. Ні проблем, ні задолбашек, ні життя — одне суцільне існування. Заздрять. Тільки от ставати амебою чомусь не хочеться.