Загинув поет невільник честі

33

Живу в редакції, приймаю вірші. Поети іноді приходять просто ахові — шкода, без револьверів. І адже кожному ще поясни, чому не прийняли його, такого геніального і тонко відчуває, і ввічливо виставляють геть.

Незважаючи на табличку на двері «Коментарі не даємо, критичні відгуки не пишемо», кожен намагається «по-дружньому» дізнатись причини відмови. Потім починається:

— Чому вам не сподобалося?
— У віршах повинна бути рима і ритм. В крайньому випадку — рима або ритм. У вас немає ні того, ні іншого. У таких випадках може врятувати глибокий сенс, у вас же і його не спостерігається…
— Так ви нічого не зрозуміли! Давайте я вам поясню…
— Для читачів теж лібрето на півсторінки напишете?

— «Моє дерев’яне серце розбилося, як скло» — так не можна говорити. Або дерев’яне, або скло. Я вже мовчу про штампи…
— Це алюзії! Ви знаєте, що таке алюзії?
— Вперше чую. Наступний!

Вірші у нас приймаються стандартно, у вигляді роздруківок, або на електронному носії. Бувають і конкурси для всіх бажаючих — іноді зустрічаються поети, чия творчість на папері здається досить посереднім, але в авторському виконанні розквітає. Конкурс проходить у декілька етапів: перший тур, другий, третій, півфінал, фінал. Природно, у фінал потрапляють найкращі. В кожному турі потрібно читати від трьох до десяти віршів. Тут теж трапляються перли.

Переможниця третього туру: «Ой, а ви знаєте, мені в півфіналі читати нема чого! У мене вірші закінчилися».

Дівчина, яка вилетіла після першого ж туру: «Так я навмисно в першому турі найгірші свої вірші читала, щоб у фіналі блиснути!»
Блиснула, нічого сказати.

Дівчина з кошмарним фефектом фікції, зрозуміти її мова практично неможливо: «Це дискибидация, пачибу поети з труддой промовою де богут пройти в фидал? Я вже втретє беру участь, і кожен раз бедя викидають після першого ж туру! У бедя ж гедиальдые вірші!»
Питається, хто тебе кликав на конкурс, куди рвуться, як правило, посередньо пишуть, але геніально читають вірші люди? Принеси в редакцію на листочках — прочитаємо, оцінимо.

Одного разу якась бабуся здала на конкурс хайку п’ять аркушів друкованого на машинці тексту. Там були японські, але нагадували, якщо чесно, коломийки, а не японські вірші — ні розміру, ні сенсу. Збірник «хайку» завершувала довга ода, присвячена прекрасній радянської (!) редакції. Ми реготали над її перлами всією кімнатою, щиро вважаючи це послання чиєюсь вдалим жартом. Призи вручили двом студенткам і якійсь дамі.

В день нагородження я випадково цю зустріла бабусю. Вона, не знаючи, ким я працюю, довго розповідала мені, будь редактори продажні — віддали перемогу двом своїм співробітницям і спонсору. До того ж бабусю сильно обурив той факт, що її хайку, які перемогли в конкурсі на 86-му (!) році, не отримали навіть втішного призу. Дуже вона мене вмовляла не брати участь в цих конкурсах, повчитися на її сумному досвіді.

А й справді редактори продажні, нервові, злі… Їй-богу, не брешу — кожен день в дзеркалі бачу!